Успіхи в розвитку природничих наук, особливо фізики, хімії, сприяли вдосконаленню методів дослідження в медицині. Клінічна медицина поступово набуває характеру природничо-наукової дисципліни. З досягнень хімії в першій половині XIX ст. для медицини особливе значення мали роботи німецьких хіміків Фрідріха Велера, Юстуса Лібіха і російського хіміка М. М. Зініна. Фрідріх Велер (1800-1882) перший синтезував сечовину. Це відкриття справедливо вважається видатною подією у віковічній боротьбі між ідеалістами і матеріалістами. До часів Велера офіційна наука визнавала, що органічні речовини створюються лише під впливом особливої «vis vitalis, essentialis (життєвої сили)». Вважалося, що суто хімічним шляхом створити їх людина не може. Велер своїм синтезом сечовини вперше довів необґрунтованість цього ідеалістичного твердження. Слідом за сечовиною було синтезовано інші органічні речовини.
Професор Казанського університету М. М. Зінін (1812- 1880) відкрив прості методи синтезу аніліну, бензидину, фенілен-діаміну, що стали основою для розвитку фармацевтичної промисловості.
Юстус Лібіх (1803-1873) був піонером у вивченні питань харчування. Він відкрив гіпурову кислоту в сечі, креатинін, тирозин, визначив будову їх, синтезував хлоралгідрат, хлороформ. У поясненні бродіння Лібіх розходився з Пастером, розуміючи бродіння як суто хімічний процес.
Німецький учений Людвіг Траубе (1818-1878), професор терапії, в Берліні та С. П. Боткін в Петербурзі першими почали широко застосовувати у клініці лабораторні досліди, ввели систематичне вимірювання температури тіла хворим, використовували експеримент для перевірки дії медикаментів.
Велике значення для розвитку терапії мало відкриття гормонів. Як зазначено вище, вперше глибоко вивчав залози внутрішньої секреції Броун-Секар, який у 1889 р. в Паризькому біологічному товаристві зробив доповідь на підставі досліду, проведеного на собі, про дію водних витяжок з яєчок собак і морських свинок. Ці спостереження в той час зустріли з недовір'ям. У 1902 р. англійські фізіологи В. Бейліс (1860-1924) і Е. Старлінг (1866-1927) відкрили в слизовій оболонці дванадцятипалої кишки секретин, що стимулює виділення жовчі і панкреатичного соку. Старлінг ввів у науку термін «гормон» (від юрцасо - спонукати). У 1914 p. Е. Кендаль виділив тироксин - гормон щитовидної залози. В першій половині XX ст. було відкрито гормони гіпофіза, яєчників, прищитовидних залоз, надниркових залоз, жовтого тіла та ін. Видатною подією для терапії було відкриття в 1921 р. канадським ученим Ф. Бантінгом (1891-1941) гормону підшлункової залози - інсуліну, який широко застосовується у лікуванні цукрового діабету, шизофренії. В основу методу виділення інсуліну було покладено теоретичні й експериментальні висновки здійсненої ще в 1901 р. роботи російського вченого Л. В. Соболева (1870-1919).
Відкриття гормонів значно збагатило терапію ряду захворювань, етіологія яких до того часу була невідома і які вважалися невиліковними. Широке практичне застосування гормонотерапії, нагромадження багатьох наукових фізіолого-хімічних і клінічних спостережень у цій галузі стали основою для відокремлення від терапії спеціального розділу - ендокринології.
Не менше значення для терапії і медицини взагалі мало відкриття вітамінів. Уперше речовини, які згодом було названо вітамінами, виявив у 1880 р. педіатр М. І. Лунін (1853-1937). Свого часу його праці з цього питання не привернули до себе уваги дослідників і практичних лікарів. Вважали, що масові захворювання на такі недуги, як скорбут, рахіт, пелагра, бері-бері, мають інфекційний характер, і вчені основну увагу приділяли виявленню мікробних збудників цих хвороб. Лише в 1912 р. учений Казимир Функ на підставі своїх дослідів та аналізу експериментальних і клінічних спостережень інших авторів дійшов висновку, що причиною цих захворювань е харчування неповноцінними продуктами, в яких не вистачає речовин, названих ним вітамінами.
У різних країнах було проведено багато дослідів, які дали змогу вивчити роль вітамінів в обміні речовин як каталізаторів ферментних процесів не лише при розпаді харчових речовин, а й у процесах синтезу. За першу половину XX ст. відкрито й вивчено хімічну природу близько 90 окремих вітамінів, розроблено методи промислового виготовлення їх як з рослин, так і синтетичним способом.
Великі успіхи хімії, зокрема фармацевтичної, зумовили різке зростання кількості лікарських речовин, дію яких на організм було перевірено експериментально, з концентрацією в них найактивніших потрібних речовин. На підставі робіт, проведених Д. Л. Романовським (1861-1921) у 1891 p., німецьким дослідником П. Ерліхом (1854-1915) в 1907 p., було введено в практику препарати, що діють на патогенні мікроорганізми і малотоксичні для людського організму. З таких препаратів найбільше поширення дістали миш'якові препарати при сифілісі (606-сальвар-сан).
Діагностичні можливості були набагато розширені застосуванням крім перкусії і аускультації лабораторних досліджень крові, сечі, калу, люмбальних пункцій (Г. Квінке, 1842-1922), пункцій кісткового мозку (М. І. Аринкін, 1876-1948), гістологічного дослідження біопсійних матеріалів. У широку клінічну практику ввійшли апарати для дослідження артеріального тиску (Ріва-Роччі, 1896; Н. С. Коротков, 1905). Діагностика захворювань серця уточнилася завдяки сконструюванню в 1903 р. електрокардіографа (В. Ейнтховен, 1860-1927).
Для медичної науки, як і для багатьох інших галузей знання, велике значення мало відкриття в 1895 р. німецьким фізиком Вільгельмом Рентгеном (1845-1923) проміння, названого його іменем. Слід зазначити, що у відкритті Рентгена значну роль відіграли роботи його товариша по навчанню, українця за походженням Івана Павловича Пулюя (1845-1918), який з'ясував механізми виникнення д;-променів і зробив перший знімок людського скелета.
Рентгенологічні кабінети стали обов'язковими складовими частинами кожного лікувального і науково-дослідного медичного закладу. Крім рентгенівського проміння для терапії, особливо при злоякісних новоутвореннях, почали застосовувати радій, відкритий у 1898 р. французьким фізиком П'єром Кюрі (1859- 1906) та його дружиною, полькою за національністю, Марією Склодовською-Кюрі. У 1943 р. Фредерік Жоліо-Кюрі та його дружина Ірен Жоліо-Кюрі відкрили штучну радіоактивність, що дало змогу одержувати в необмеженій кількості радіоактивні препарати.
За допомогою ізотопів, методу мічених атомів глибше вивчають обмінні процеси в організмі. Використовуються вони і в терапії окремих злоякісних захворювань, тиреотоксикозу. У постійну лікувальну практику ввійшла численна електро- і гідро-лікувальна апаратура.
З клініцистів, які відіграли в XIX ст. певну роль у розвитку терапії, треба відзначити англійського вченого Річарда Брайта. Річард Брайт (1780-1858) подав у 1827 р. класичний опис невідомого доти захворювання нирок з гострим і хронічним перебігом. Клініку цього захворювання, точніше, групи захворювань, з патологоанатомічною перевіркою Брайт описав з винятковою спостережливістю. Праця Брайта стала основою для дальших досліджень патології нирок. Роботами француза Жоржа Дьєла-фуа, вітчизняних учених С. П. Боткіна, Ф. Г. Яновського, С. С. Зимницького, німецьких учених Фольгарда і Фара створено сучасну патогенетичну класифікацію брайтової хвороби з поділом на гломерулонефрит, нефроз й склеротичну нирку.
Наступні роботи, проведені ученими різних країн з вивчення тонких процесів обміну речовин, та високі досягнення техніки дали змогу створити штучну нирку - апарат, який уперше було застосовано з успіхом Вільгельмом Кольфом в 1944 р. Завдяки застосуванню штучної нирки можна виводити хворих з тяжкого уремічного стану при гострій недостатності нирок, продовжити життя, а іноді навіть повернути працездатність хворим з хронічними захворюваннями нирок, які раніше вважалися невиліковними.
У вивченні захворювань травної системи видатна роль належить професорові Берлінського університету Ісмару Боасу (1858-1938). Він виділив у окрему спеціальність захворювання травного каналу, створив у 1895 р. перший в Європі журнал, присвячений цим захворюванням. Він розробив разом з К. Евальдом методику дослідження секреції шлунка. Пізніше в розробленні діагностики і лікування захворювань травної системи велика роль належить вітчизняним ученим, роботи яких грунтувалися на епохальних працях І. П. Павлова з фізіології, зокрема фізіології травлення.
Досягнення клінічної медицини в другій половині XIX ст. грунтувалися головним чином на здобутках патологічної анатомії та бактеріології. Практичний досвід виявив однобічність целюлярної патології і абсолютизації ролі бактерій в походженні різних захворювань. У XX ст., переважно з другої половини, клініцисти особливу увагу звернули на розвиток клінічної фізіології та функціональної діагностики, що зумовило створення при окремих клініках біохімічних, мікробіологічних, імунологічних та інших лабораторій, де використовувались останні досягнення фізики, хімії. Цьому сприяв і заснований у Москві в 1932 р. Науково-дослідний інститут функціональної діагностики.
У клінічній практиці почали дедалі більше досліджувати функції печінки, нирок, системи крові, залоз внутрішньої секреції, запроваджувати рентгено-радіоізотопну діагностику, ендоскопію апаратами з волоконною оптикою та інші методи. Такі дослідження дали змогу визначати вже початкові порушення функцій органів, перехід від норми до патології. Симптоматичне лікування змінювалось на патогенетичне.
У XX ст. почали впроваджувати масові профілактичні заходи проти багатьох захворювань, насамперед інфекційних. Обов'язкове віспощеплення, масова імунізація дифтерійним анатоксином, вакцинація проти поліомієліту, кору, профілактичні щеплення проти інших захворювань у поєднанні з методами ранньої діагностики та ефективної антибактеріальної терапії сприяли тому, що в другій половині XX ст. класичні інфекційні захворювання перестали бути головною загрозою здоров'ю населення економічно розвинутих країн.
Клінічна медицина. Частина 1
