Представники Коської школи дивилися на свої завдання інакше. Вони розуміли, що дати певну відповідь, чому виникають ті чи інші захворювання, дуже часто неможливо, але це не повинно обеззброювати лікаря. Будь-яка хвороба, незалежно від того, чим вона викликана, є боротьбою між цілющими силами організму і шкідливою причиною, що зумовила недугу. Головне призначення лікаря і полягає в тому, щоб усіма засобами зміцнити цілющі сили, допомогти організмові в боротьбі з хворобою, у своїх лікувальних заходах виходити з того, що перебіг однієї й тієї самої недуги неоднаковий у різних людей залежно від їхніх особистих властивостей і тому вимагає специфічних засобів лікування.
Лікар Язон досліджує хворого. (Стародавній грецький рельєф).
Коська школа уславилась лікуванням різних гарячкових захворювань, і особливо лікуванням поранень, переломів, вивихів.
З Коської школи вийшов славнозвісний лікар античної медицини Гіппократ, за яким історія зберігає віками почесне ім'я батька медицини.
Гіппократ жив між 459 і 377 pp. до н. е. Батько його Геракліт був лікар, походив із стародавнього роду асклепіадів, мати - акушерка Фенарета. За традицією сім'ї Гіппократ вивчав медицину з дитячих років. У зрілому віці він, за звичаєм тих часів, багато подорожував. Крім міст Греції він побував у містах Малої Азії, в окремих містах на узбережжі Чорного моря. Як лікар-періодевт, він ознайомився з відомими асклепейонами, приватними школами, відвідав Видатних учених-філософів, які в ті часи дуже часто займалися медициною. Політичним і науковим центром Греції за його часів була Афінська республіка, яка перебувала в зеніті свого розквіту,- то був «золотий вік Перікла», як називають цей період історії. На ці часи припадають життя і праця славнозвісних істориків Геродота, Фукіді-да, філософів Демокріта, Анаксагора, драматургів Софокла, Арістофана, поета Піндара, скульпторів Фідія, Поліклета.
Різні галузі знання у давніх греків ще не були розчленовані на окремі науки і об'єднувались загальним поняттям філософії (фієш - бути прихильником, аофіос - мудрість, знання).
Для багатьох стародавніх грецьких філософів, деякі з яких займались медициною, характерна стихійна діалектика.
З грецьких філософів найбільший вплив на Гіппократа мав його друг Демокріт (460-370 pp. до н. е.) - найвидатніший представник античної грецької матеріалістичної школи. Демокріт, слідом за своїм учителем Левкіппом, первоматерією всього вважав неподільні рухомі частинки - атоми.
У відомому афоризмі Демокріта «Ніщо не може виникнути з нічого, і жодна річ не може перетворитися в ніщо» вперше висловлена так ясно ідея вічності матерії, яка лежить в основі сучасного наукового матеріалістичного розуміння природи.
Гіппократ робив розтини трупів тварин з науковою метою, вишукував у навколишній природі засоби лікування хвороб, не сподіваючись на богів. «Здоров'я просять у богів у своїх молитвах люди, а не знають, що самі мають у своєму розпорядженні засоби для нього»,- учив він. До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою «Corpus Hippocraticum» («Кодекс Гіппократа»), до складу якого відносять різну кількість праць - від 53 до 72.
За радянських часів твори Гіппократа перекладено з грецьких оригіналів на російську мову професором В. І. Руднєвим (1936). Один із стародавніх збірників Гіппократа після завоювання Константинополя турками (1453) грецький патріарх передав до Москви, де він зберігався в синодальному книгосховищі до початку XIX ст., коли збірник викрав професор Московського університету німець Маттеї і продав за кордон.
Раніше всі ці праці приписувалися Гіппократу, але тепер доведено, що з них самому Гіппократу належить не більше десяти, а інші написані або до його часів, або після нього. Гіппократу належить велика історична заслуга: він зібрав і систематизував, долучивши свій величезний досвід, ті медичні знання, які за його часів, можливо, передавалися з роду в рід лише переказами.
У «Кодексі Гіппократа» висвітлюються найрізноманітніші питання: питання анатомії й ембріології, обов'язки лікаря, 15 книг присвячено внутрішнім хворобам, 8 - хірургії, 9 - жіночим хворобам. Людське тіло, за Гіппократом, містить у собі чотири основні соки (humores): кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага в організмі того або іншого соку зумовлює темперамент людини. Відповідно до цього Гіппократ розрізняв чотири темпераменти: сангвінічний (переважає кров), флегматичний (флегма - слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). І. П. Павлов про такий поділ писав: «Гіппократ вловив у масі численних варіантів людської поведінки капітальні риси».
Сприятливе для здоров'я змішання соків називалося ейкра-зією, а несприятливе - дискразіею. Хвороба виникає тоді, коли одного з цих начал обмаль чи надмір або коли воно, відокремлюючись, не сполучається, як належало б, з іншими. Самі причини цих порушень природного характеру. «Кожна хвороба має свою природну причину, і все відбувається лише згідно з природою».
У виникненні недуг величезну роль відіграють зовнішні фактори. Одні з них залежать від умов життя колективу в цілому, інші - від індивідуальних особливостей. Гіппократ радить лікареві, який прибуває в нове для нього місто, спочатку ознайомитися з особливостями місцевого клімату, ґрунту, води, заняттями та характером харчування населення, що дуже допоможе йому в лікувальній роботі. За вченням Гіппократа, не може бути шаблону в медицині. Мало назвати хворобу, важливо знати всебічно організм хворого, знати його минуле і сучасне, що допомагає лікареві передбачити перебіг недуги, поставити прогноз. Останнє - найважче, і саме за умінням' ставити прогнози люди судять про майстерність лікаря. Терапія, режим хворого залежатиме від усіх цих факторів. Лікуючи хворого, лікар повинен призначити такі засоби і так застосовувати їх, щоб вони підсилювали лікувальні сили самої природи - vis medicatrix naturae. Разом з тим не можна бути надмірно пасивним, вдаючись до лікувальних засобів, в разі потреби слід вчасно і належним чином втручатися у перебіг хвороби. «Природа виліковує, але лікує лікар»,- учив він. Кожний лікар повинен пам'ятати, що своїми засобами він повинен лише допомагати хворому, але ніколи не шкодити - Noli nocere!
За Гіппократом, лікар повинен мати гостру спостережливість. Про спостережливість Гіппократа дають уявлення його влучні порівняння. Так, дрібнопухирчасті хрипи в легенях він порівнював з кипінням оцту, шум тертя при плевриті - з рипінням шкіряного ременя. Гіппократ іноді вислуховував вухом грудну клітку; цей прийом не знайшов після нього достатнього розвитку у стародавній медицині. Усі добуті від хворого розпитуванням і оглядом відомості лікар повинен уміло об'єднати і зробити свій висновок. Своїм характером, підходом до людей лікар повинен викликати до себе довіру і повагу. Якщо представники Кнідоської школи вважали, що кожна людина може бути лікарем, то, за Гіппократом, медицина, будучи наукою, одночасно значною мірою є мистецтвом, і тому справжній лікар, як і поет, скульптор, співак, повинен мати деякі природжені здібності. (За Коською школою, «лікар-філософ богові подібний. Де є любов до людини, там є любов до мистецтва»).
Для Коської школи, представником якої був Гіппократ, характерна відмова від систематизації хвороб за групами й видами на відміну від Кнідоської школи, по суті - відмова від діагнозу: після уважного спостереження лікарі Коської школи переходили безпосередньо до прогнозу і лікування згідно з виявле-" ними у даного хворого симптомами. Детально розроблений прогноз займав велике місце у медичній діяльності цієї школи. «Для лікаря найкраще - подбати про здатність передбачення» - навчав Гіппократ у своїй «Прогностиці».
У великому трактаті «Про священну хворобу» - одному з творів, який, безсумнівно, належить особисто йому,- Гіппократ пише про епілепсію: «Наскільки, мені здається, вона ні божественна, ні більш священна, ніж інші, природне її походження таке ж, як і інших хвороб. Мені здається, що першими, хто визнав цю хворобу священною, були такі ж люди, якими й тепер виявляються маги, шарлатани й дурисвіти. А ш якщо знати її причини, будь-яка святість виключається... Отож аніскільки не божественне, а щось людське вбачається мені в усьому цьому... Причина ж цієї хвороби... є мозок».
Основним принципом, якого дотримувався Гіппократ у терапії, було лікування «протилежного протилежним». «Переповнення виліковується спорожненням, спорожнення - переповненням; праця лікує відпочинок, спокій - працю. Одним словом, протилежне є ліками для протилежного, бо медицина є додаванням і відніманням: відніманням всього того, що надмірне, додаванням того, чого бракує. І хто це найкраще робить, той найліпший лікар» («Про вітри»). Цей погляд відіграв позитивну роль у дальшому історичному розвитку медицини, незважаючи на механічне спрощення всіх складних можливостей терапевтичного втручання. Це основне правило еллінської медицини і всієї наступної матеріалістичної терапії протиставляють протилежному положенню - лікування подібного подібним (Contraria contrariis - similia similibus), яке широко використовується гомеопатією, про що ми далі скажемо докладніше.
Медицина стародавньої Греції. Гіппократ. Частина 1
Медицина стародавньої Греції. Гіппократ. Частина 2