З давніх часів у народній медицині різних країн було відомо, що ті, хто перехворів на інфекційні недуги, стають несприйнятливими до них. Та наукове вивчення питання імунітету почалось лише з часів Пастера. Несприйнятливість до хвороби в людей, що перехворіли, Пастер пояснював тим, що мікроби вичерпують в організмі всі потрібні для них поживні речовини. Ця пастерівська теорія «виснаження середовища» (як і теорія його учня Шово про загибель мікроорганізмів через скупчення в організмі людей, що перехворіли, продуктів життєдіяльності мікроорганізмів) має тепер лише історичний інтерес. Епоху в справі розуміння імунітету становлять роботи І. І. Мечникова, який пояснив імунітет як наслідок успішної боротьби лейкоцитів-фагоцитів з мікроорганізмами. Далі було доведено, що фагоцитарна функція властива багатьом клітинам організму, яких об'єднано в систему мононуклеарних фагоцитів (В. К. Високович, А. Ашоф).
Виявилось, що у захисті організму від інфекції велику роль відіграє сироватка крові, в якій містяться речовини, здатні розчиняти бактерії. З таких речовин найважливішим є алексин (Г. Бухнер, 1889). У сироватці крові організму, що переніс інфекцію, з часом різні автори відкрили антитіла, здатні осаджувати, розчиняти бактерії, робити їх чутливішими до фагоцитозу лейкоцитами й клітинами системи мононуклеарних фагоцитів. Ці тіла дістали різні назви: аглютиніни, преципітини, бактеріолізини, опсоніни.
Роботами головним чином радянських учених (С. І. Металь-никова, 1930; А. Д. Адо, 1952) доведено важливу роль нервової системи в регуляції факторів природного і набутого імунітету.
Добуті факти з етіології інфекційних хвороб та імунітету дали змогу використати ослаблені культури мікроорганізмів для профілактики і лікування інфекцій. Англієць Салмон і американець Сміс (1886) довели, що вакцинацію можна робити мертвими культурами бактерій. Англійський учений А. Райт (1861 - 1947) і наш співвітчизник В. К. Високович (1854-1912) виготовили вакцину проти черевного тифу, В. А. Хавкін (I860- 1930) - проти холери та чуми.
У 1888 р. співробітник Пастера Е. Ру (1853-1933), вивчаючи дифтерійну і правцеву палички, відкрив бактеріальні токсини. Це дало змогу німецькому вченому Е. Берінгу (1854- 1917), японцю С. Кітазато (1856-1931) виготовити протидифтерійну сироватку. Майже одночасно цю сироватку було добуто Е. Ру в Парижі і Я. Ю. Бардахом (1857-1929) в Одесі.
Відкриття аглютининів у крові дало підставу французькому клініцистові Ю. Відалю (1862-1929) запропонувати в 1896 р. для діагностики черевного тифу реакцію аглютинації тифозних паличок сироваткою крові хворих. Принцип цієї реакції використовується також для діагностики інших інфекційних захворювань (реакція Вейля - Фелікса при висипному тифі, реакція Райта при бруцельозі та ін.).
Австрійський учений К. Пірке (1874-1929) описав у 1903 р. явища алергії і запропонував у 1907 р. використання її для діагностики туберкульозу. Алергічні реакції для діагностики широко використовуються при бруцельозі (реакція Бюрне, 1922), туляремії (реакція Хатеневера, 1931), гонореї, інвазії ехінокока та ін.
У 1906 р. німецький учений А. Вассерман (1886-1925) разом з А. Л. Нейсером і К. Бруком, використовуючи як антигени екстракти не з мікроорганізмів, а з органів, розробили серологічну реакцію на сифіліс.
У 1898 p. М. Ф. Гамалія спостерігав розчинення культур стафілокока під впливом виявленого ним фактора, який він назвав бактеріолізином. Канадський учений Ф. Д'Еррель (1873-1949) у 1907 p., продовжуючи роботи Гамалії, назвав бактеріолізини бактеріофагами, вважаючи, що лізис бактерій спричинюється невидимими живими антагоністами бактерій, існування яких у 1890 р. допускав ще І. І. Мечников. Погляд Д'Ерреля на бактеріофаги як на живих антагоністів бактерій з винайденням електронного мікроскопа підтвердився. Бактеріофаги знайшли застосування при лікуванні інфекційних хвороб і в хірургії при лікуванні ран.
