У 1836 р. вийшли в світ одночасно два перші вітчизняні підручники з фізіології: в Петербурзі - професора Медико-хірургічної академії Данила Велланського і в Москві - професора Московського університету Олексія Філомафітського. За своїм спрямуванням вони були цілком протилежні: підручник Велланського пройнятий ідеалізмом, підручник Філомафітського - матеріалістичного спрямування.
Данило Михайлович Велланський (справжнє прізвище - Кавунник, 1774-1847) родом з Чернігівщини, закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну медичну школу. Три роки вдосконалювався в Німеччині, звідки повернувся палким прихильником ідеалістичної філософії Шеллінга. В 1817-1837 pp.- професор фізіології і загальної патології Петербурзької медико-хірургічної академії. Як видатний популяризатор, він незабаром став визначним представником натурфілософії в Росії.
Данило Михайлович Велланський (справжнє прізвище - Кавунник, 1774-1847)
Природа, за Велланським, є «прояв абсолютного універсу», в основі її лежить «невидима і невідчутна сутність». Усі природничі науки, зокрема і фізіологія, які ґрунтуються на досліді, на його думку, відбивають лише зовнішнє в явищах природи і не в змозі виявити внутрішню суть. З цих позицій він і написав «Основний начерк загальної і спеціальної фізіології або фізико-органічного світу».
Зовсім на інших засадах побудував свій підручник з фізіології Філомафітський.
Олексій Матвійович Філомафітський (1807-1849) родом з Ярославської губернії, вчився в семінарії, медичну освіту здобув у Харківському університеті. Разом з М. І. Пироговим його було направлено на курси підготовки до професури в Юр'єв (Тарту), де він здобув ступінь доктора медицини. Близько трьох років удосконалював свої знання в лабораторії німецького фізіолога Йоганнеса Мюллера, з школи якого вийшли Вірхов, Шванн, Шлейден, Гельмгольц, Дюбуа-Реймон. Повернувшись на батьківщину, Філомафітський дістав уперше в Московському університеті самостійну кафедру фізіології, яку займав до своєї передчасної смерті на 42-му році життя.
Філомафітський був переконаним прихильником експериментальної, а не умоглядної фізіології. У своєму підручнику «Фізіологія для слухачів» (у трьох томах, 1836 р.) він писав: «Є два способи дослідження життєвих явищ - один умоглядний, другий дослідний; в першому дослідження починають із загального, аналізуючи його, потроху доходять до частковостей; у другому, навпаки, починаючи з часткового, доходять до цілого. Одного додержуються так звані натурфілософи, які відкидають будь-який досвід і спостереження і намагаються підвести всі явища під одне начало, ними самими дотепно вигадане... другий спосіб дослідження життєвих явищ - спосіб дослідний; тут природодослідник, керуючись спостереженням і досвідом, намагається всі життєві явища дослідити нарізно, спостерігає їх у різний час, за різних обставин; цього мало: він піддає їх дослідові, вибираючи потрібні і різні умови, і через повторення досліду нарешті впевнюється в тому, що істотне й постійне, а що випадкове в досліджуваному ним явищі... Довго ще медицина була б оповита мороком неуцтва, якщо б фізіологія, цим способом удосконалювана, не пролила свого світла на різні галузі лікувальної науки; довго б і сама фізіологія була грою нестримної фантазії і містицизму, якщо б світлі уми деяких фізіологів не вказали їй цього шляху - досліду і спостереження».
У XVIII ст. в офіційному обігу був термін «життєва сила» (vis vitalis), що набув з ініціативи німецького вченого Г. Шталя (1659-1734) містичного витлумачення. Це поняття ототожнювалося з душею. О. М. Філомафітський тлумачив його фізіологічно: «Що є життєва сила? Не слід змішувати ону з душею, як це зробив Шталь. Життєва сила (vis vitalis) є властивість органічної матерії під дією зовнішніх і внутрішніх впливів виявляти життєдіяльність, виражену або внутрішнім (травлення, виділення), або зовнішнім рухом (locomotivites) оної матерії...».
Висловлені вченим думки про шляхи розвитку фізіології та її роль у розвитку медичної науки будуть розвинуті лише через десять років і стануть загальновизнаними завдяки працям І. М. Сєченова та І. П. Павлова.
У своєму підручнику Філомафітський крім загальних матеріалів наводить і результати своїх дослідів з перерізу блукаючого нерва, про рефлекторний характер кашлю, про механізм травлення, провідність нервів.
Підручник Філомафітського мав велике значення в поширенні серед лікарів правильних, матеріалістичних поглядів на будову і функцію організму.
Філомафітському належать видатні на той час праці про переливання крові («Трактат про переливання крові», 1848). В них він наводить історію переливання крові і результати своїх численних експериментів з переливання, головним чином, дефібринованої крові. Сутність переливання крові він вбачав не в механічній компенсації втраченої її кількості (наприклад, при кровотечах внаслідок бойових травм, при пологах), а й у «дії крові на нервову систему і через останню на всі відправлення тваринно-хімічного процесу».
Коли в Америці було опубліковано перші праці про застосування наркозу ефіром (1846), одночасно з роботами Пирогова в Петербурзі Філомафітський здійснив експерименти для вивчення знеболювальних властивостей і впливу ефіру, хлороформу й бензину на організм людини, визначив протипоказання для застосування їх. На противагу французькому фізіологу Мажанді, який назвав застосування ефіру при операціях втручанням «аморальним і антирелігійним», Філомафітський, навпаки, вважав, що, маючи такі дійові наркотичні речовини, як ефір і хлороформ, кожен хірург може сміливо застосовувати їх, щоб зменшити страждання хворого.
Свої лекції Філомафітський завжди супроводив демонстраціями на тваринах. На його лекції вперше було продемонстровано шлункову фістулу собаки, операцію якої зробив видатний професор хірургії Московського університету В. О. Басов (1812-1879), що працював у тісному співробітництві з Філомафітський. Тісний зв'язок між кафедрами фізіології і клінічними кафедрами пізніше стає характерним для більшості вищих медичних шкіл.
