hismed.net

Для розвитку хірургії велике значення мало винайдення досконалих знеболювальних речовин. Спроби робити операції без болю були за дуже давніх часів. У писемних пам'ятках різних народів ще до нашої ери згадується про вживання для оглушення під час операцій настоїв з індійських конопель, маку, блекоти, кореня мандрагори. В середні віки цирульники при ампутаціях найчастіше міцно притискували судинно-нервові сплетення, що спричинювало оніміння кінцівки; давали хворому перед операцією велику дозу алкоголю. Всі ці засоби були малодійовими, і хірургові здавна радили виховувати в собі «серце, неприступне для страху й жалощів!» (Цельс). Потреба скоротити тривалість больових відчуттів під час операції змушувала хірургів розробляти техніку швидкого оперування, яка іноді досягала віртуозності. Так, М. І. Пирогов робив видалення каменя з сечового міхура за 2-3 хв. Хірурги настільки звикли до стогону, криків оперованих, що вважали це звичайним явищем. Ще в 1839 р. відомий хірург Вельпо заявляв: «Уникнути болю при операціях - химера, від якої чим раніше відмовишся, тим краще».

З розвитком хімії було знайдено анестезуючі речовини. В 1800 р. англійський хімік Г. Деві звернув увагу на сп'яніння і анестезію під час вдихання закису азоту, відкритого в 1776 р. Прістлі (веселящий газ). Ці властивості закису азоту було використано лише в 1844 р. Горацієм Уельсом при екстракції зубів.

За його прикладом закис азоту почали широко застосовувати в Америці у зуболікарській практиці. У 1878 р. в лікарнях Нью-Йорка було виконано 104 тисячі операцій під наркозом закису азоту без смертельних випадків.

У 1880 р. за ініціативою С. П. Боткіна було вивчено дію закису азоту в експерименті. Тоді ж С. Клнмкович уперше успішно застосував суміш закису азоту з киснем для знеболювання родів в акушерській клініці Медико-хірургічної академії.

У дореволюційний період наркоз закисом азоту використовувався в Росії рідко через відсутність промислового видобутку газу і брак відповідної апаратури.

10 жовтня 1846 р. за порадою бостонського хіміка й лікаря Чарлза Джексона (1805-1880) було застосовано лікарем Мортоном при вириванні зубів, а хірургом Уорреном при вилущуванні новоутворення на шиї сірчаний ефір. У наступному році шотландський хірург і акушер Д. Сімпсон (1811-1870) для знеболювання родів застосував хлороформ. Анестезуючі властивості закису азоту, сірчаного ефіру, хлороформу було відкрито суто емпірично. Вперше експериментальну перевірку дії ефіру й хлороформу, показань і протипоказань до застосування їх було проведено М. І. Пироговим і професором фізіології Московського університету С. М. Філомафітським, про що докладніше буде далі. З часом було виявлено ще менш шкідливий інгаляційний наркоз такими газами, як закис азоту, циклопропан та ін.

У 1879 р. професор В. К. Анреп (1852-1919, Петербург) вивчав анестезуючі місцеві властивості розчинів кокаїну і першим увів для анестезії розчин кокаїну під шкіру.

У медичній практиці застосування розчинів кокаїну для місцевого знеболювання почалося з 1884 p., після того як офтальмологи Коллер з Відня і І. М. Казауров з Ярославля повідомили про можливість безболісного проведення операцій на очах після введення в кон'юнктивальний мішок 3-5 % розчину кокаїну. 1886 р. лікар військового госпіталю О. І. Лукашевич вивчив на собі дію кокаїну, визначив допустиму дозу і першим застосував при операціях провідникову анестезію. В той же рік з клініки В. Ф. Грубе (Харків) вийшла робота Ф. Я. Барського, в якій повідомлялося про застосування 1-2 % розчину кокаїну при багатьох нескладних операціях; він же вперше помітив, що місцеве знекровлення посилює дію кокаїну.

В іноземній пресі з'явилось багато повідомлень про застосування кокаїну при операціях на сечовому міхурі, прямій кишці та інших органах без належного обґрунтування і врахування його токсичності.

Жертвами такого легковажного ставлення до застосування кокаїну для місцевого знеболювання стали не лише хворі, а й хірурги. Професор Петербурзької медико-хірургічної академії С. П. Коломнін (1842-1886), який перед цим працював у Києві, на підставі повідомлень французьких авторів, застосував рекомендований ними розчин кокаїну (5 % - 30,0) при вискрібанні виразки прямої кишки у жінки, якій був протипоказаний наркоз. Хвора померла через 2 години, що тяжко вплинуло на самого Коломніна, і він покінчив життя самогубством.

Широке застосування місцевої анестезії стало можливим тільки з синтезуванням у 1905 р. Ейнгорном малотоксичного препарату - новокаїну. Хірурги різних країн розробили багато методів місцевого знеболювання як інфільтраційних, так і провідникових. Найдосконаліший метод запропонував О. В. Виш-невський, назвавши його методом повзучого інфільтрату, за яким, при правильному застосуванні, можна виконувати безболісно найскладніші оперативні втручання, включаючи операції на легенях і серці.

Коли почали застосовувати поперековий прокол, щоб потрапити в субарахноїдальний простір (Квінке, 1891), було запропоновано і здійснено спинномозкову анестезію (А.Бір, 1898); її почали широко застосовувати, особливо з винайденням препаратів, набагато сильніших від новокаїну, таких, як дикаїн, совкаїн. Спинномозкову анестезію докладно вивчав і наполегливо пропагував у нашій країні С. С. Юдін.

За пропозицією іспанського хірурга Паже в 1920 р. почали застосовувати перидуральну анестезію, яка через складність техніки не набула поширення.

У 1909 р. фармаколог М. П. Кравков (Петербург) запропонував вживати для інтравенозного наркозу гедонал, що й було здійснено професором Військово-медичної академії С. П. Федоровим. Замість гедоналу пізніше ввійшли в практику для інтравенозного наркозу препарати барбітурової кислоти - гексенал, тіопентал-натрій.

З 30-х років почали розробляти інгаляційний наркоз за допомогою апаратури, яка забезпечувала циркуляцію в закритій системі наркотичної речовини з киснем. При операціях на легенях, серці та при складних операціях на інших органах почали робити інтубацію верхніх дихальних шляхів; в разі потреби самостійне дихання виключали курареподібними речовинами - м'язовими релаксантами, проводячи всю операцію під керованим диханням. Для зменшення реакції організму на больові подразнення за пропозицією французьких учених Лаборі і Югнара (1950 р.) почали широко застосовувати суміші різних ган-гліоблокаторів. Для гальмування обмінних процесів в організмі в разі особливо складних втручань почали застосовувати штучне охолодження організму - гіпотермію. В разі природжених пороків серця та під час складних операцій на серці застосовується екстракорпоральний кровообіг за допомогою спеціального апарата, вперше запропонованого в 1925 р. вітчизняним ученим С. С. Брюхоненком (1890-1960).

У справі знеболювання загальноприйнятим вважається постулат - кожному хворому свій метод анестезії. Запровадження у практику цього принципу, складність використовування великого арсеналу засобів знеболювання і запобігання ускладненню при оперативних втручаннях зумовили виділення в хірургії окремої спеціальності - анестезіології з введенням у штат хірургічних відділів лікарів-анестезіологів. Уперше анестезіологію було виділено в окрему спеціальність в Англії (Р. Макінтош, В. Моніш).

У сучасних хірургічних відділах організовуються підвідділи інтенсивної терапії (реаніматології), в яких за допомогою апаратів і тонких лабораторних досліджень провадиться цілодобово пильне спостереження за функцією серцево-судинної системи та обмінними процесами у хворих в перші дні після складних оперативних втручань, при тяжких травмах та інших станах, коли життя людини під загрозою. У більшості країн, керівництво цими підвідділами здійснюють анестезіологи.