У Падуанському університеті, науковому центрі Венеціанської республіки, яка тоді вже мала багато промислових підприємств з сотнями робітників, вийшла в світ і перша капітальна праця про професійні захворювання. Автором її був професор клінічної медицини Бернардіно Рамацціні (1633-1714).
Рамацціні, який до своєї професури в Модені й Падуї працював протягом тридцяти років лікарем у різних містах Північної Італії, мав змогу ознайомитися з умовами життя і праці робітників місцевих мануфактур і взагалі бідноти. Він уважно спостерігав і вивчав хвороби представників понад 60 сучасних йому професій. Його класична праця, опублікована у Модені 1700 p., мала назву «Роздуми про хвороби ремісників» - «De morbis artificum diatriba» (російською мовою видана 1961 p. у Москві з примітками й коментарями). Книгу Рамацціні як характерну для мануфактурного періоду капіталізму відзначив К. Маркс у «Капіталі». Праця Рамацціні має виразну соціальну спрямованість. У вступному віршованому зверненні до своєї книги він пише: «...Ти для задушливих майстерень на світ народилася, а не для розкішних палаців можновладців». Рішуче засуджує він лікарів, які «лишають без уваги умови життя хворого». Працю написано на підставі не лише численних спостережень автора, а й детального вивчення всієї тогочасної літератури. Рамацціні звертає особливу увагу на зв'язок виникнення захворювань робітників з умовами праці. Він дає опис шкідливого впливу тривалого перебування робітників у стоячому чи зігнутому положенні, вдихання пилу різного складу, описує стоматит як наслідок роботи з ртуттю, отруєння свинцем, чадним газом, тютюном, професійні захворювання шкіри тощо.
Бернардіно Рамацціні (1633-1714)
Описуючи професійні захворювання, Рамацціні дає поради, як зменшити кількість таких захворювань або й зовсім уникнути їх. Обов'язок лікаря, за Рамацціні, - «всіма засобами допомагати робітникам займатися своєю роботою з найменшою шкодою для здоров'я. Рамацціні вперше, описуючи захворювання робітників, підкреслює потребу вивчати умови праці тих, хто є творцем «численних благ, якими користується людство». «Я особисто,- пише він,- в міру своїх сил зробив усе, що міг, і не погидував відвідати найжалюгідніші майстерні і вивчати таємниці механічних ремесел». В історії медицини Рамацціні справедливо вважається основоположником вивчення професійної патології і гігієни праці.
Славні традиції анатомічної школи Падуанського університету продовжував Джованні Морганьї (1682-1771), який очолював кафедру анатомії протягом 59 років, йому належать анатомічні описи, в яких увічнено його ім'я: foramen coecum linguae Morgagnii; ventriculus laryngis Morgagnii; columnae rectalis Morgagnii та ін. В історії медицини його ім'я особливо пам'ятне як творця нової важливої галузі медичної науки - патологічної анатомії, яка сприяла дальшому швидкому розвиткові клінічної медицини. Протягом усього свого довгого життя Морганьї пильно вивчав зміни в органах, які він знаходив на трупах, і порівнював з клінічними проявами хвороби померлих. Ці свої спостереження він періодично публікував, а під кінець життя, маючи вже 79 років, систематизував увесь свій досвід у капітальній праці. До Морганьї спробу дати докладний опис посмертних змін в органах на матеріалі розтинів трупів зробив швейцарський лікар і анатом Боне Теофіл (1620-1689) у своїй праці «Кладовище, або Практична анатомія на основі трупів хворих» (1679 р.).
Знаменна в історії медицини праця Морганьї вийшла в світ у 1761 р. у Венеції під назвою «De sedibus et causis morborum per anatomen indagatis» («Місце та причини хвороб, що їх виявляє анатомія»). В ній він, порівнюючи клінічні, дані із спостереженнями, зробленими під час розтинів, прагнув пояснити причини й розвиток хвороб. Морганьї розглядав патологічну анатомію як допоміжну науку для клініциста, який, на його думку, повинен сам робити розтини трупів хворих, яких спостерігав у госпіталях. На підставі своїх численних досліджень він дійшов висновку, що кожна хвороба викликає ті чи інші зміни в певному органі, його праця стала основою для локалістичного, органного напряму в медицині. З часом цей напрям дістав своє крайнє вираження у Р. Вірхова та його послідовників, що припустилися численних помилкових висновків у теорії і практиці.
Особлива роль в історії медицини цього періоду належить Падуанській школі, вчені якої, використовуючи здобутки медицини греків, римлян і арабів, застосовуючи всі нові для свого часу надбання фізико-математичних та природничих наук, досягли великих успіхів у розумінні як будови та функції людського організму, так і його патології. Анатомія людини вивчається в деталях уже на людських трупах, для вивчення функцій організму дедалі ширше починає застосовуватися експеримент на тваринах. У розумінні діяльності організму увага вчених дедалі більше спрямовується на закони фізики, а не на таємничі надприродні сили. Професори в багатьох університетах починають вести навчання студентів біля ліжка хворого. Заповіт Гіппократа, про потребу пильного вивчення хворих доповнюється перевіркою спостережень біля ліжка хворого, розтинами мертвих. Досвід лікарів під час епідемій наближає їх до правильного розуміння контагіозності. Починають вдаватися до більш радикальних і доцільних заходів для захисту від епідемій (ізоляція, карантин).
Увагу вчених-лікарів привертають професійні захворювання робітників, кількість яких швидко збільшувалася в шахтах, на великих промислових підприємствах тощо. Успіхи в оптичній техніці дають змогу лікарям-дослідникам проникати в таємниці розвитку рослин і тварин, пізнавати тонку будову органів.
Зрозуміло, що прогрес медицини, як і інших наук, відчувався не лише у Венеціанській республіці, айв інших країнах. Цей розвиток був тим більший, чим прогресивнішими були соціально-економічні умови, що сприяли розвиткові продуктивних сил.
