Тяжка економічна розруха, епідемії часів громадянської війни та іноземної інтервенції зумовили вкрай незадовільний стан хірургічної допомоги населенню. В країні було дуже багато поранених та інвалідів - сумна спадщина першої світової і громадянської воєн та іноземних інтервенцій. З перших же років велику увагу було приділено вивченню професіонального травматизму та запобіганню йому.
Для глибшого вивчення проблем травматизму, вдосконалення методів лікування травм у Ленінграді за ініціативою А.Л.Полєнова (1871-1947) в 1924 р. було створено Центральний травматологічний інститут. Цьому ж питанню велику увагу в Ленінграді приділяли професори Г.І.Турнер і P.Р.Вреден, які із своїми учнями внесли багато нового в травматологію, ортопедію і протезування. У Москві було засновано союзний Інститут травматології і ортопедії. Травматологічні інститути, протезні заводи, майстерні пізніше було створено у всіх союзних республіках. Підготовлені ними кадри відіграли велику роль у поданні кваліфікованої допомоги населенню. На всіх союзних і республіканських з'їздах хірургів стало традицією один день приділяти питанням травматології й ортопедії.
Особлива увага в СРСР до питань травматології і ортопедії, існування в Союзі понад 15 науково-дослідних інститутів травматології й ортопедії, окремих травматологічних відділів при всіх великих лікарнях, вихід у світ капітальних монографій з цих питань (P.Р.Вредена, В.Д.Чакліна, М.О.Фрідлянда та ін.), випуск спеціального журналу «Ортопедия и травматология» - все свідчило про тенденцію до виділення травматології в окрему спеціальність. Однак проти цього гостро висловлювались провідні хірурги СРСР. Зокрема, В.А.Оппель вважав, що «спроба відокремити від хірургії травматологію засуджена на невдачу. Хірургія і травматологія нерозривні, оскільки травматологія є альфа і омега всієї хірургії». Проте при всій справедливості цих міркувань дальше вдосконалення методів лікування переломів, розробка нових відновних остеопластичних операцій, операцій на сухожилковому апараті, розробка великої кількості складних ортопедичних операцій настільки розширили обсяг цього розділу хірургії, що відокремлення його в самостійну спеціальність санкціонується самим перебігом життя, хоч, зрозуміло, із хірургів ніхто й ніколи не зніме обов'язку вміти досконало лікувати рани і переломи.
На Україні відразу ж після закінчення громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургічного обслуговування робітників Донбасу, важкої промисловості на Дніпропетровщині, в Кривому Розі, і насамперед на організацію травматологічної допомоги. У цій справі провідна роль на Україні належить Харківському ортопедотравматологічному інститутові, який було створено на базі Медико-механічного інституту гірничопромисловців Півдня Росії, заснованого ще в 1907 р. В цьому інституті вперше в Росії було застосовано лікування переломів методом скелетного витягнення (професор К. Ф. Вегнер, 1910). Харківський інститут стає на довгі роки методичним центром організації травматологічної допомоги на Україні. В ньому було розроблено і запроваджено в життя чітку систему лікування травм, створення на підприємствах єдиного комплексу травматологічної допомоги з стаціонаром, поліклінікою, наземними й підземними медичними пунктами на чолі з завідуючим травматологічним відділенням. Було організовано науково-опорні пункти інституту спочатку в Донбасі, а пізніше і в інших областях Лівобережжя. Пізніше Київський ортопедотравматологічний інститут такі науково-опорні пункти створив у всіх областях Правобережжя.
В організації роботи Харківського ортопедо-травматологічного інституту велика заслуга його першого керівника - професора Михайла Івановича Си-тенка (1885-1940), ім'я якого пізніше було присвоєно цьому інститутові. Він та його учні внесли багато нового в діагностику і лікування опорного апарату, вдосконалили і винайшли багато нових протезних апаратів. З ініціативи Ситен-ка створено в Харкові перший в СРСР дитячий ортопедичний профілакторій, організовано на курорті в м. Слов'янську Інститут відновлення працездатності хворих з травмами, відкрито в Харкові школу-санаторій для дітей з ортопедичними захворюваннями. М. І. Ситенко в 1927 р. був ініціатором видання журналу «Ортопедия и травматология».
Значну роботу проведено в країні з організації невідкладної медичної допомоги, зокрема при хірургічних захворюваннях. Уже в 30-х роках ця справа у великих містах і промислових центрах була на високому рівні. У післявоєнні роки особливу увагу було приділено організації такої допомоги в районах. По всіх районах країни створено хірургічні відділи на чолі з кваліфікованим хірургом. У кожному великому сільському населеному пункті працює фельдшер, який зобов'язаний особисто доставляти до хірургічного відділення всіх хворих, що потребують невідкладної допомоги. При захворюванні, складному щодо діагностики чи оперативної допомоги, районний хірург, як і лікарі інших спеціальностей, має можливість через санітарну авіацію запросити консультанта з обласного центру в районну лікарню чи відправити хворого у більш кваліфікований заклад.
Перше переливання крові в нашій країні, з урахуванням ізоаглютинаційної властивості крові донора і реципієнта, зробив у Ленінграді В.М.Шамов (1882-1962), який разом з М.М.Єланським та П.І.Страдинем у 1921 р. виготовив стандартні сироватки для визначення груп крові. На Україні аналогічні роботи провадились Є.Ю.Крамаренком і Л.Я.Берінштейном в Одесі. Вони добули стандартні сироватки в 1922 р. В 1923 р. В.М.Шамов посів кафедру хірургії в Харківському медичному інституті і протягом 16 років активно працював в галузі переливання крові в УРСР. В 1928 р. в Харкові за редакцією В.Я.Рубашкіна і В.М.Шамова почав виходити «Журнал кровяньїх групп и переливання крови», який сприяв поширенню серед лікарів маловідомого в ті часи вчення про групову приналежність крові. У заснованому в Москві в 1926 р. Інституті переливання крові з участю О.О.Богомольця, М.П.Кончаловського (1875-1942), С.І.Спасокукоцького (1870-1943) було здійснено значні роботи з вивчення механізму дії переливання крові, її консервування. Останнє дало можливість від складного прямого переливання крові, яке було до цього основним методом, перейти до переливання консервованої крові. Цей могутній лікувальний засіб стали застосовувати у практиці рядових лікарень.
В 1927 р. В.М.Шамов і М.X.Костюкова довели можливість використовувати для переливання свіжу трупну кров, що було широко використано в клініці в 1929 р. в Інституті імені М.В.Скліфосовського в Москві під керівництвом С.С.Юдіна (1891-1954).
Уперше проблема переливання крові на Україні широко була обговорена на IV Всеукраїнському з'їзді хірургів у 1930 р. У цьому ж році було організовано Український інститут переливання крові в Харкові, а в 1934 р.- такий же інститут у Києві. У цих інститутах розробляються проблеми консервування крові, вивчаються строки життєздатності еритроцитів, лейкоцитів, уперше встановлено важливість визначення резистентності еритроцитів як біологічного критерію збереження консервованої крові.
Організація у великих містах нашої країни філіалів інститутів переливання крові і численних пунктів переливання крові з донорськими групами дала змогу підготувати велику кількість досвідчених кадрів, широко популяризувати цей могутній лікувальний засіб і донорство. Під час Великої Вітчизняної війни сотні тисяч людей приходили на донорські пункти, щоб безплатно дати кров захисникам Батьківщини. Кількість донорів-патріотів під час війни досягла 5,5 мільйона чоловік. У Центральному і республіканських інститутах переливання крові було виготовлено кровозамінники. З 1946 р. центром великої організаційної і методичної роботи з переливання крові в західних областях України став відкритий у Львові третій в республіці Інститут переливання крові.
Великий досвід, набутий під час Великої Вітчизняної війни в лікуванні поранень органів грудної клітки, розробка методів боротьби з шоковим станом, успіхи в освоєнні переливання крові та розробці досконаліших , методів знеболювання - все це сприяло опануванню складних оперативних втручань на легенях, серці, судинах. Розвинулась нова галузь хірургії - торакальна хірургія.
Ще перед Великою Вітчизняною війною глибоко вивчав проблему плевральних нагноєнь, абсцесів легенів, актиномікозів легенів С.І.Спасокукоцький із своїми учнями. Досвід цієї роботи він узагальнив у спеціальних монографіях (1938-1940).
У перші роки після Великої Вітчизняної війни хірургії легенів почали приділяти особливу увагу. Хірургічні методи лікування нагноєнь легенів обговорюються на спеціальних союзних конференціях, всесоюзних і республіканських з'їздах. У 50-х роках в усіх областях СРСР вже працювали торакальні спеціалізовані відділи, в яких оперували хворих з гнійними процесами, новоутвореннями і туберкульозом легенів.
Відтоді в нас починають розвиватися хірургічні методи лікування природжених і набутих пороків серця.
У попередні роки у вітчизняній хірургії значна увага приділялася пораненням серця. Професорові Ленінградського медичного інституту Ю.Ю.Джанелідзе належить класична монографія з цього питання (1927) на матеріалі аналізу 1000 поранень серця, описаних у світовій медичній літературі. Визначні роботи з лікування клапанних вад серця в експерименті з штучним кровообігом було проведено в 1925 p. С.С.Брюхонен-ком і М.М.Теребинським. Пріоритет в освоєнні операцій на серці в клініці належить у нас О.М.Бакулєву, Є.М.Мєшалкіну і П.А.Купріянову, О.О.Вишневському, Б.В.Петровському. При Академії медичних наук СРСР було створено інститути торакальної та експериментальної хірургії, а при. МОЗ СРСР - НДІ трансплантації та штучних органів, в якому успішно зроблено понад 50 пересадок серця (В.І.Шумаков).
В УРСР перше відділення серцевої хірургії було створено в Києві видатним хірургом М. М. Амосовим у 1957 p., з 1960 р. почато операції зі штучним кровообігом, у 1983 р. було створено НДІ серцево-судинної хірургії, в якому здійснюється близько 4000 операцій на серці на рік. Операції на серці провадяться також у Київському НДІ клінічної і експериментальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медінституту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького медінституту.
У становленні й розвитку легеневої хірургії в республіці також велика заслуга М. М. Амосова, який у 1952 р. в Києві організував спеціалізовані відділення, а в 1955 р.- першу в країні кафедру торакальної хірургії. До 1987 р. уже функціонувало 72 торакальні відділення, в яких щороку оперували 8000-9000 хворих. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії є кафедра пульмонології Київського інституту вдосконалення лікарів. Однак порівняно з розвиненими країнами кардіологічна служба в нас відстає. Так, у 1987 р. в нашій країні було проведено 6122 операції на відкритому серці, тоді як у США-? 140 тисяч. Нам необхідно зміцнювати існуючі кардіологічні центри, належним чином забезпечити їхню роботу на сучасному етапі.
Розширення й ускладнення хірургічних втручань зумовили розвиток анестезіології та реанімації, які забезпечили досконале знеболювання і керування життєво важливими функціями організму. Формування анестезіології в нашій країні сягає 50-х років. Анестезіологічні центри було організовано при провідних хірургічних клініках. На Україні у 1957 p. М. М. Амосовим кафедру торакальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і анестезіології КІУЛ. Самостійні кафедри анестезіології і реаніматології утворено при інститутах удосконалення лікарів у Києві (1967) та Харкові (1969). 1966 р. було створено Всесоюзне наукове товариство анестезіологів і реаніматорів, 1969 р.- перше у країні Республіканське товариство анестезіологів УРСР. У 1987 р. на Україні працювало близько 100 анестезіолого-реанімаційних відділень різної спеціалізації.
Значні досягнення має вітчизняна хірургія в галузі відновної хірургії. Професору М.О.Богоразу (1874-1952) належить перший спеціальний посібник з цього розділу хірургії. Богораз запропонував багато оригінальних відновних операцій на кінцівках, ендокринних залозах, статевих органах. Багаторічний керівник Науково-дослідного інституту швидкої допомоги ім. М.В.Скліфосовського в Москві відомий хірург С.С.Юдін докладно розробив і успішно здійснив на багатьох сотнях хворих операцію передгруднинної пластики стравохода. Цілу епоху в пластичній хірургії становив запропонований В.П.Філатовим спосіб шкірної пластики за допомогою круглого стебла.
Щодо організації боротьби з онкологічними захворюваннями радянська медицина займає одне з перших місць у світі. По всіх республіках Радянського Союзу створено онкологічні інститути, які є науково-методичними центрами для широкої мережі онкологічних закладів, що провадять санітарно-освітню, профілактичну, лікувально-діагностичну роботу. Систематичні масові профілактичні огляди населення дають змогу з кожним роком дедалі більше виявляти ранні форми ракових захворювань. В онкологічних інститутах і спеціальних лабораторіях провадиться велика наукова робота з вивчення природи злоякісних новоутворень і розробки методів профілактики та лікування їх. Обгрунтовано вірусно-генетичну теорію виникнення раку (Л.А.Зільбер та ін.), вивчено канцерогенні речовини в організмі людини та навколишньому середовищі (Л.М.Шабад та ін.).
Велике значення для науково-методичного розвитку досліджень має Всесоюзний онкологічний науковий центр АМН СРСР, до складу якого входять інститути клінічної онкології, канцерогенезу, експериментальної діагностики і терапії пухлин. В організації цього центру провідна роль належить академіку М.М.Блохіну.
За останнє десятиріччя радянськими радіологами спільно з радіобіологами, фізиками та інженерами вдосконалено методи променевої терапії злоякісних новоутворень. Променева терапія використовується більш ніж у 70 % випадків як основний засіб лікування при онкологічних захворюваннях.
Розроблено нові методи мегавольтової променевої терапії, які успішно застосовуються, зокрема, при лікуванні раку шийки матки, найбільш поширеної злоякісної пухлини в жінок.
Набули розвитку імунологічні методи лікування ракових захворювань; введено в практику понад 20 протипухлинних препаратів (синтезованих або виділених з природних джерел).
Велика увага приділяється в країні розробці оперативних методів лікування ракових захворювань, зокрема раку стравохода, раку кардіального відділу шлунка. Особлива заслуга в розробці цих розділів хірургії належить М.М.Петрову (1876- 1964), автору класичної монографії «Злоякісні новоутворення», К.П.Сапожникову (1874-1952), О.В.Мельникову (1889- 1958), С.С.Юдіну (1891 - 1954), Є.Л.Березову (1895-1958), А.Г.Савіних (1883-1963).
У 20-х роках на' Україні було організовано Український рентгенологічний інститут (Харків) і Київські науково-дослідний рентгенорадіологічний і онкологічний інститути, які відіграли важливу роль в організації онкологічної допомоги. У 1928 р. в Харкові було організовано перший у країні онкологічний диспансер, а до 1980 р. в республіці функціонувало 612 онкологічних диспансерних відділень.
Інститут проблем онкології АН України в Києві носить ім'я його засновника - Р. Є. Кавецького.
Ростислав Євгенович Кавецький (1899-1978) - академік АН УРСР. Народився у Самарі в сім'ї лікаря. В 1925 р. закінчив медичний факультет Самарського університету. З 1931 по 1941 р. очолював відділ експериментальної онкології в Інституті експериментальної біології і патології МОЗ УРСР, з 1938 по 1955 р.- завідуючий кафедрою патологічної фізіології Київського інституту вдосконалення лікарів. З 1944 р. працював заступником директора по науковій частині, а потім директором Інституту клінічної фізіології АН УРСР. З 1953 р. керував відділом компенсаторних і захисних функцій Інституту фізіології АН УРСР. З 1960 р. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної онкології МОЗ УРСР, який було реорганізовано в 1971 р. в Інститут проблем онкології АН УРСР.
Наукові дослідження Р.Є.Кавецького присвячені проблемам експериментальної онкології, патофізіології, загальнобіологічним і філософським питанням природознавства та історії медицини. Він розробив концепцію про взаємовідносини пухлини і організму, вивчав фактори антиканцерогенезу. Особливу увагу приділяв вивченню принципової можливості зворотності злоякісного росту, тобто можливості терапії пухлин, основаній на нормалізації злоякісних клітин, а не на їх руйнуванні. За ініціативою Кавецького та з його участю створено нові ефективні хіміотерапевтичні препарати (ембітол, новембітол, ди-падитамін та ін.), вивчено біологічну та протипухлинну дію лазерних променів. Він є автором 8 монографій і більш ніж 300 статей.
Як уже зазначалося, ще в 1897 р. В.М.Бехтерєв при своїй клініці організував перший нейрохірургічний відділ. Окрему нейрохірургічну клініку було створено в 1921 р. за ініціативою А.Л.Полєнова. Ця клініка стала основою Ленінградського нейрохірургічного інституту.
В 1929 р. в Москві М.Н.Бурденко організував нейрохірургічну клініку, а в 1934 р.- Центральний нейрохірургічний інститут. У цих інститутах виконано багато робіт з травм центральної нервової системи, діагностики і лікування новоутворень мозку.
Микола Нілович Бурденко (1876-1946) - академік Академії наук СРСР, Герой Соціалістичної Праці. Був професором хірургії в Юр'євському (Тартуському) університеті, пізніше - у Воронежі і Москві. Автор понад 300 праць з різних проблем клінічної і теоретичної медицини. Один з основоположників вітчизняної нейрохірургії, засновник Центрального нейрохірургічного інституту в Москві, якому присвоєно його ім'я. Під час Великої Вітчизняної війни як головний хірург армії був активним учасником розроблення інструкції з воєнно-польової хірургії, базуючись на досвіді військових лікувальних закладів і госпітальних баз, в роботі яких він брав безпосередню участь. М.Н.Бурденко був першим президентом Академії медичних наук СРСР (1944-1946).
У Харківському психоневрологічному інституті в 1922 р. було створено нейрохірургічну клініку з експериментальними лабораторіями і відділом топографічної анатомії нервової системи під керівництвом відомих учених братів О.І. і 3.І.Геймановичів. У цьому інституті було проведено роботи з діагностики і лікування новоутворень мозку, розроблено нові методи операцій, підготовлено перші кадри нейрохірургів. Визначна наукова і оперативна робота з нейрохірургії провадилася в Харківському медичному інституті у клініці В.М.Шамова.
Наближення нейрохірургічної допомоги до населення стало можливим тільки із створенням у Києві в 1950 р. Українського науково-дослідного інституту нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом, учнем М.Н.Бурденка, О.І.Арутюновим (1904-1975). Після переїзду О.І.Арутюнова до Москви інститут очолив академік АМН СРСР А.П.Ромоданов.
В інституті з успіхом комплексно вивчаються проблеми закритої черепномозкової травми, пухлин мозку, підготовлено кадри, які здійснюють нейрохірургічну роботу майже в усіх областях республіки.
Під керівництвом інституту у 70-ті роки в республіці створено 15 міжобласних спеціалізованих центрів, які профілюються з нейрохірургії, лікування судинних захворювань головного й спинного мозку, травм периферичних нервів, нейрохірургічної реабілітації хворих після спинальних травм.
Розробка і вдосконалення діагностичних лікувальних методів захворювань сечовидільної системи сприяли виділенню цього розділу хірургії в окрему спеціальність - урологію. Одним з основоположників вітчизняної урології був професор Військово-медичної академії в Ленінграді С.П.Федоров, автор класичного посібника «Хвороби нирок і сечоводів». Його учень професор А.А.Чайка (1881-1968) багато зробив для розвитку цієї спеціальності на Україні.
У 1965 р. було створено Київський науково-дослідний інститут захворювань нирок і сечовивідних шляхів (урології), який став науково-організаційним центром урологічної служби в республіці. Для лікування хворих з гострою нирковою недостатністю в інституті у 1964 р. було відкрито лабораторію «штучна нирка», на базі якої з 1967 р. провадиться лікування хворих з хронічною нирковою недостатністю методом програмового гемодіалізу.
Першу в світі пересадку трупної нирки було здійснено у Києві в 1933 р. професором Ю.Ю.Вороним. Клінічна трансплантологія почала розвиватися на Україні з 1972 p., коли професор В.С.Карпенко пересадив нирку хворому з термінальною нирковою недостатністю від донора - брата хворого. У доповіді на Всесоюзному з'їзді лікарів міністр охорони здоров'я Є.І.Чазов констатував наше відставання у пересадці нирок: «У 1987 р. в країні було проведено 500 пересадок нирок, а в США - 8000. Десятки тисяч хворих могли б жити, якби ми розгорнули в повному обсязі гемодіалізні центри, створили донорську службу і центри з пересадки органів».
Набагато удосконалились за останнє десятиріччя діагностика і хірургічні методи лікування захворювань органів черевної порожнини (О.О.Шалімов). Для подання допомоги при захворюваннях, що вимагають термінових втручань, у багатьох містах створено спеціальні лікарні, пов'язані із станціями швидкої медичної допомоги. Виділилась в окрему спеціальність хірургія дитячого віку. За останні десятиріччя вітчизняними вченими розроблено багато нових методів лікування, зокрема вроджених вад, захворювань дихальних органів (С.Н.Терновський, Ю.Ф.Ісаков, С.Я.Долецький).
Істотних успіхів досягнуто у справі лікування переломів кісток із застосуванням ряду компресійно-дистракційних апаратів різного призначення, що забезпечують стабільне поєднання кісткових фрагментів і цим прискорюють відновлення функції пошкодженого органа. Введення в практику металевих, полімерних та металево-полімерних ендопротезів дало змогу досягати реабілітації великого контингенту хворих, які раніше вважались повними інвалідами (К.М.Сиваш, О.Н.Гудушаурі, В.К.Калберз та ін.). Великий всесоюзний науковий центр відновної травматології і ортопедії, діяльність якого здобула всесвітнє визнання, функціонує під керівництвом Г.О.Ілізарова в Кургані.
Досягнення хірургії останніх десятиліть пов'язані з використанням усіх надбань медико-біологічних та технічних наук (атомна енергія, ультразвук, електроніка, лазери, сучасна оптика, кріотехніка та ін.).
З 1962 р. в країні почали розробляти методи гіпербаричної оксигенації, яка успішно застосовується у практиці інтенсивної терапії при різних виражених гіпоксіях, анаеробній інфекції, повітряній емболії. В Москві введено в експлуатацію один з найбільших і найдосконаліших у світі комплексів оксигенації при Інституті клінічної та експериментальної хірургії.
Набуває поширення мікрохірургія - операції за допомогою спеціально обладнаних мікроскопів та інструментарію, які дають змогу відновлювати прохідність дрібних артерій, вен, лімфатичних судин і нервів. При таких операціях успішно виконуються аутотрансплантація пальців, кисті та інших органів. У Москві організовано союзний Інститут трансплантації органів і тканин. Радянські інститути беруть участь у міжнародній організації «Інтертрансплант». На кінець 1980 р. кількість загальнохірургічних ліжок у лікарнях УРСР досягла 85 500 (17 на 10 000 населення).
За останнє десятиріччя набула особливого розвитку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та верхніх дихальних шляхів. Розроблено і введено в практику тонкі операції з відмовлення слуху при отосклерозі. Вивчено особливості грибкових захворювань верхніх дихальних шляхів, розроблено методи ендоназальної гіпосенсибілізації, застосування кріотерапії та ультразвуку (Н.А.Преображенський, С.М.Компанієць, С.Н.Хечінашвілі та ін.). Проблеми оториноларингології вивчаються у профільованих науково-дослідних і клінічних інститутах у Москві, Ленінграді, Києві (О.І.Коломійченко).
