Геронтологія (в перекладі - старий) - наука, що вивчає біологічні, медичні і соціальні проблеми старіння; геріатрія (в перекладі - старик, - лікування) вивчає особливості перебігу захворювань та лікування їх із старінням організму.
Виділення геріатрії в окрему спеціальність і саму назву геріатрія, аналогічно педіатрії, запропонував у 1904 р. американський учений Ігнац Нашер (1863-1944). Раніше цей розділ називався герокомією, «опіка над старими» (переклад - старик, - піклуватись).
Прагнення продовжити життя властиве людству з незапам'ятних часів. У папірусі Сміта уже наводяться засоби проти старості. Поради для продовження життя і сам термін «герокомія» знаходимо у Галена. Спеціальний трактат про старість «Vetularius» (від vetula - старик) написав професор Празького університету С. Альбікус (1343-1427). У ньому він радив для продовження життя помірність у харчуванні, додержання певного режиму в праці та побуті, радив більше рухатись, не сумувати, намагатися підтримувати в собі бадьорий настрій. Перша друкована монографія з геріатрії була опублікована в 1489 р. професором Болонського, пізніше Падуанського університету Зербі (1445-1505). Свою працю під назвою «Геронтокомія» він написав за пропозицією папи Інокентія VIII. Для продовження життя Зербі радив обов'язково виконувати правила особистої гігієни, широко використовувати теплі водні процедури, особливо для нижніх кінцівок, прогулянки на свіжому повітрі після їди, загальний масаж, пити молоко жіноче, овече або молоко ослиці (менш корисне - коров'яче).
У 1754 р. у Росії була опублікована книга лікаря і державного діяча І. Б. Фішера «Про старість, її ступені та хвороби». Перша наукова ґрунтовна праця про продовження людського життя належить відомому німецькому клініцистові Кристофу Гуфеланду (1762-1836). Його книга «Уміння продовжити життя людини, або Макробіотика» (1797) була перекладена на всі європейські мови і багато разів перевидавалася. В Росії вона перевидавалась 5 разів. Гуфеланд, як і автор першої вітчизняної книги «Про продовження людського життя. Як досягти здорової і веселої старості» (1801 р.) П. О. Єнгаличов, у своїх висновках для продовження життя радять людям старшого віку не змінювати давніх звичок та навичок, вживати в помірній кількості лише просту, негостру їжу, якомога більше бути на свіжому повітрі, зберігати добрий настрій, не турбувати себе думками про майбутнє, по можливості не звертатися до лікарів і не зловживати ліками.
Винятковий успіх медицини XIX ст. в боротьбі з інфекційними хворобами, особливо зі смертністю в дитячому віці, різко відбився на тривалості життя людства. Якщо середня тривалість життя людини протягом тисячоліть коливалася в межах ЗО років, то з другої половини XIX ст., з широким застосуванням у практиці досягнень мікробіології в різних галузях медицини, ряду соціально-гігієнічних заходів, середня тривалість життя почала дедалі збільшуватись і в 1900 р. досягла в Європі 42, а в середині 80-х років XX ст. вона стала 73,7 року. Найбільша середня тривалість життя у 1990 р. була в Японії - 79,1 року (чоловіки - 75,9, жінки - 82,1).
У дореволюційній Росії середня тривалість життя дорівнювала 32 рокам, в СРСР у 1989 р. середня тривалість життя становила 69 років (чоловіки - 64,6, жінки - 74). На Україні середня тривалість життя на рубежі XIX і XX ст. була у чоловіків 35,9, у жінок 36,9 років. У 1986 р.- відповідно 66,8 і 75 років. З підвищенням середньої тривалості життя змінився віковий склад населення з різким збільшенням осіб старшого віку. Так, у 1939 р. в СРСР особи 60 років і старше складали 6,8 %, а на початку 80-х років-близько 14, в США- 16, Угорщині - 17,2, НДР- 19,1 %.
Перший спеціальний інститут з вивчення старіння і боротьби за продовження життя було організовано професором психіатрії Одеського університету А. Д. Коцовським у Кишиневі в 1935 р. А. Д. Коцовський з сином Д. А. Коцовським видавали міжнародний журнал з питань геронтології і геріатрії. Продовжував їхню роботу професор К. Пархон (1874-1969) у Бухаресті, де він пізніше організував інститут геріатрії (1948 р.). К. Пархон разом із своєю ученицею А. Аслан (1897-1988) запропонував застосування ін'єкцій новокаїну як неспецифічного стимулятора адаптаційних здатностей організму. Після смерті К. Пархона А. Аслан очолила цей інститут і значно розширила застосування новокаїнотерапії (геровіталь Н3, аславіталь).
З другої половини XX ст. в багатьох країнах Європи і в США створюються інститути геронтології. В 1957 р. в Базелі професор Ф. Верцар (1886-1978) почав видавати журнал «Геронтологія», а роком пізніше на власні кошти організував Інститут експериментальної геронтології.
У 1958 р. у Києві було створено Інститут геронтології АМН СРСР. Великими центрами по вивченню проблем старіння є Національний інститут старіння США (утв. у 1974 р.) і Токійський інститут геронтології (утв. у 1972 p.).
У XX ст. було висунуто багато різних теорій щодо механізмів старіння. Родоначальником наукової геронтології треба вважати І. І. Мечникова, який почав експериментальне дослідження процесу старіння. Значний внесок у розвиток геронтології зробив О. О. Богомолець. Він надавав першорядного значення в механізмах старіння стану фізіологічної системи сполучної тканини і, виходячи з цього, для впливу на темп старіння радив вводити малі дози антиретикулярної цитотоксичної сироватки (АЦС). Велике значення у вивченні змін обміну при старінні мають роботи харківської школи онтофізіологів. її засновник О. В. Нагарний (1887-1953) видав українською мовою першу монографію з експериментальної геронтології «Проблема старіння та смерті (матеріали до вікової фізіології)» (1935 p.), де він розглядає старіння як наслідок затухаючого самооновлення цитоплазми. Цей напрям продовжує його учень академік АН України В. М. Нікітін.
Згідно з сучасним уявленням старіння слід розглядати як процес руйнування живої системи продуктами, що виникають у ході нормального метаболізму, який зумовлює зміни в регуляторних системах, зниження адаптаційних здатностей організму, формування вікової патології і підвищення вірогідності смерті. Б. Стрелер характеризує процес старіння чотирма рисами: універсальністю, поступовістю, ендогенністю і руйнівністю. Найбільш поширеними механізмами старіння вважають утворення поперечних зв'язків у білкових молекулах (Б'йоркстен, Верцар), вплив вільних радикалів (Харман, М. М. Емануель), зміни в регуляторних системах (В. В. Фролькіс, В. М. Дільман). Поряд із старінням, на противагу йому, мобілізуються адаптаційно-регуляторні механізми, спрямовані на збереження життєдіяльності організму (антистаріння - Р. Катлер; вітаукт - В. В. Фролькіс).
Прогресуюче старіння населення в економічно розвинених країнах обумовило розвиток клінічної геронтології і геріатрії. З віком неухильно збільшується кількість випадків атеросклерозу і його ускладнень (ішемічна хвороба серця і мозку), гіпертонічної хвороби, раку, цукрового діабету, паркінсонізму. Це вже само по собі свідчить про суттєвий зв'язок між старінням і патологією, про необхідність розглядати ці основні захворювання як вікову патологію.
Успіхи кардіології, онкології, діабетології неможливі без розуміння основ взаємозв'язку між старінням та віковою патологією. З цієї точки зору велике значення мають клінічні дослідження геронтологів, спрямовані на визначення вікових передумов розвитку патології старіючого організму, можливості її прогнозування, розробку спеціальних засобів впливу на організм, що старіє. Найбільш надійним і універсальним засобом попередження вікової патології може стати вплив на процеси старіння. В цьому плані велику увагу приділяють розробці геріатричних препаратів, що здатні нормалізувати обмінні процеси, підвищувати адаптаційні можливості організму. До їх складу входять вітаміни, мікроелементи, амінокислоти, антиоксиданти.
Діагностика і лікування людей похилого віку мають свою специфіку. Для людей старечого'віку характерне поступове наростання симптомів, у тому числі гострих запальних і інфекційних захворювань. Як правило, перебіг захворювань атиповий. Стертість клінічної картини характерна як для терапевтичних (пневмонія, стенокардія, інфаркт міокарда), так і хірургічних хвороб, зокрема для гострої патології у черевній порожнині.
Мультиморбідність - ще одна з особливостей патології у людей похилого і особливо старечого віку. Вони можуть мати декілька хвороб, часто різного генезу. Ці хвороби безсимтомні або слабко виражені. Незначні скарги часто не відповідають загальному тяжкому стану хворого. Лікарські засоби людям похилого віку слід призначати з обережністю, оскільки в них легко може розвинутися лікарська інтоксикація.
В галузі соціальної геронтології провадяться дослідження ролі способу життя, праці, харчування у старінні людини. Важливими соціальними проблемами є збереження працездатності робітників похилого віку, їх професійна перепрофілізація, підготовка до виходу на пенсію, освіта.
Особлива увага приділяється аналізу потреби людей похилого віку у різних видах медико-соціальної і побутової допомоги і в розробці нових форм і методів її організації.
Виявлення закономірностей демографічних змін дозволяє прогнозувати соціальні і економічні наслідки старіння населення.
Першу конференцію з питань старіння і довголіття було проведено у 1938 р. Академією наук УРСР за ініціативою О. О. Богомольця. У 1950 р. за ініціативою В. О. Коренчевського утворена Міжнародна асоціація геронтологів. (МАГ), яка провела свій перший конгрес у Льєжі (Бельгія). На ньому були представники 14 країн. IX конгрес МАГ відбувся у Києві в 1972 р. (близько 3000 учасників із 45 країн), на якому президентом МАГ на наступні 4 роки було обрано директора Інституту геронтології АМН СРСР академіка АН СРСР Д. Р. Чеботарьова. XIV конгрес МАГ проходив у Мехіко в 1989 р.
Організація Об'єднаних Націй оголосила 1982 р. роком старих людей і провела у Відні спеціальне засідання Генеральної Асамблеї, присвячене соціальним проблемам населення похилого і старечого віку.
Починаючи з 1991 р. за ініціативою ООН 1 жовтня оголошено Днем людей похилого віку. Це зроблено з метою привернути увагу світової громадськості, урядових і неурядових організацій до проблем старіння і стимулювати політику, направлену на створення гарантій соціального і економічного забезпечення людей похилого віку, а також надання їм можливості брати активну участь у житті суспільства.
