Вхід

Cередньовічна ЄвропаОскільки церковні собори в Латерані (1139 p.), Монпельє (1162 р.) заборонили лікарям-ченцям займатися всіма лікувальними процедурами, під час яких проливається кров (Ecclesia abhorret sanguinem), практична хірургія зовсім вийшла з компетенції професорів-ченців. Ця галузь медицини в Західній Європі, за винятком Італії, майже цілком переходить до рук хірургів-ремісників, які об'єднуються, за прикладом усіх ремісників тих часів, у цехи. Переважна більшість таких ремісників робила дрібні хірургічні втручання: кровопускання, виривання зубів; найчастіше цих майстрів називали цирульниками У багатьох містах, зокрема у нас на Україні у Львові, Кам'янець-Подільському та ін., у міських документах цех таких ремісників називався цехом хірургів. На чолі цеху стояв виборний цехмістер. Кожний майстер міг мати 3-4 учнів. Строк навчання в середньому тривав 5 років. Після іспиту учень діставав звання підмайстра, а ще через 2-3 роки мав право відкривати свою майстерню. Більш значні операції майстри робили лише за призначенням докторів медицини. Військо в поході, як правило, супроводили тільки цирульники. По малих містах більшість цирульників були неписьменні і все ремесло вивчали й передавали своїм учням лише практичним шляхом. Окремі з них спеціалізувалися на витинах каменів, інші - на вправленнях вивихів, лікуванні переломів. Були й мандрівні хірурги, що їздили з міста до міста і на ярмарках рекламували свою майстерність.

Назва цирульник походить від зміненого слова хірург (chirurgus, chirur-cus, cirulicus).

Ампутація гомілки

Ампутація гомілки цирульником під наглядом дипломованого лікаря,  XVI ст (Франкфуртський музей)

Було б помилкою вважати, що за тих часів, коли панувала схоластична школа, цілком припинився розвиток медицини. Постійні війни, особливо вісім хрестових походів (1096-1291), давали великий практичний досвід лікарям, зокрема хірургам, які у своїй практичній роботі не могли задовольнятися лише заповітами стародавніх авторитетів. У Болонському університеті (Італія) хірург Бургоньйон Гуго (1180-1282) і його син Теодоріх перші довели (1266 p.), що при лікуванні ран загоєння з «pus bonum et laudabile» не є ідеалом, можна досягти загоєння і без гною, як ми тепер кажемо «рег primam intentionem». Вони показали, що цього можна досягти, якщо на свіжу рану відразу накласти пов'язку з розчином вина і зашити (cum solo vino et stupa et ligatura decenti). На ці часи припадає праця відомого італійського хірурга Ланфранка - автора підручника хірургії, в якому він пише про забутий спосіб спинення кровотеч лігатурами і перекручуванням судин. З політичних причин Ланфранк змушений був у 1290 р. покинути свою батьківщину і переїхати до Франції, де він викладав хірургію в Парижі, а його син Бенетус - у Монпельє.

Генріх VIII

Король Англії Генріх VIII видає грамоту цеху цирульників у Лондоні в 1540р.

Г.Ланфранк, високоосвічений хірург, тяжко переживав принижене становище хірургів у Франції порівняно з Італією. У своєму підручнику «Chirurgia magna» з приводу цього він писав: «Ніколи не може бути досконалим лікар, якщо він не розуміється на хірургічних операціях, так само як і оператор, який не знає медицини. О боже, чому існує прірва між лікарями й хірургами?! Лікарі залишили операції простолюду, і в суспільстві вважається неможливим, щоб одна і та сама людина була обізнана і в медицині, і в хірургії».

Мрія Ланфранка про те, щоб хірург був високоосвіченим і всіма шанованим лікарем, збулася дуже нескоро - майже через 450 років.

Гільйом де Салісе (XIII-XIV ст.) написав у Вероні в 1276 р. трактат з хірургії. Для закриття ран кишок і живота він використовував кушнірський шов, який лише в наш час ввів у широкий вжиток німецький хірург Шміден. Гільйом на відміну від своїх попередників не вважав, що поранення кишок завжди веде до смертельного кінця.

У посібнику з хірургії Гі де Шоліака (Collectorium artis chi-rurgicalis medicinae, 1363), за яким навчалися в усіх медичних школах до XVII-XVIII ст., про всі ці досягнення не згадувалося.

Варто зазначити, що Шоліак при переломах стегнової кістки застосовував уперше витягування, чіпляючи до витягнутої в довжину пошкодженої кінцівки перекинутий через блок тягар.

Для знеболювання він використовував, як і його давні попередники, губки, які вимочували в сокові макових головок або мандрагори, блекоти, лопуха, а потім висушували на сонці. Перед операцією цю губку змочували в гарячій воді і давали хворому посилено нюхати, аж доки він засне; щоб збудити його, прикладали губку, змочену в оцті.

У XIII-XVI ст. мали місце великі епідемії тифу, прокази, чуми, віспи. Поширенню їх сприяли розвиток торговельних відносин з різними країнами, переміщення народних мас, пов'язані з хрестовими походами, скупчення населення в містах, затиснутих мурами фортець. Згадки про ці епідемії подаються в тогочасних писемних пам'ятках під загальною назвою «мор», «пошесть». У XIII ст. проказа була настільки поширена, що у Франції і Німеччині для цих хворих було відкрито близько 10 тисяч притулків. Було видано закони, за якими прокажені повинні були носити окремий одяг, при наближенні людини вони подавали про себе сигнал дзвоником чи калаталом. З проказою в ті часи нерідко плутали інші шкірні хвороби, такі, як вовчак, псоріаз, сифіліс.

Найстрашнішою хворобою середніх віків була чума. Найбільша епідемія чуми з відомих в історії спалахнула в 1333 р. в Індії і Китаї і протягом кількох років обійшла весь знаний тоді світ під назвою «чорна смерть». З Індії вона поширилась на Месопотамію, Малу Азію, Константинополь, Єгипет. У жовтні 1346 p., як свідчить літопис ченця Михайла Піцци, 12 венеціанських галер, прибувши до Мессіни, занесли чуму, яка поширилась із Сіцілії в Італію, в 1348 р. в Іспанію, Францію та Англію; в 1349 р. через Німеччину досягла Польщі, України та московських земель, в яких вона лютувала близько 2 років. За документальними даними тих часів (міськими хроніками, церковними записами про поховання, записами літописців та ін.), у великих містах вимерло від половини до 3Д населення і більше, а населення всієї Європи, за підрахунками радянських демографів, втратило від «чорної смерті» не менш ніж 25 %, що при населенні Європи XIV ст. близько 105 мільйонів перевищувало 26 млн.

Незнання причин хвороби, цілковита безпорадність, швидка смерть тих, що захворіли на легеневу форму чуми (звичайно помирали на четвертий день), змушували людство дивитись на цю хворобу як на надприродне, неминуче лихо. Оскільки в пошесті передусім вбачали кару божу за гріхи, то вважали за потрібне вдаватися до покаянь надзвичайними способами. В народі почався рух замолювання своїх гріхів самобичуванням. З оселі до оселі ходили натовпи людей у закривавлених сорочках та капелюхах з червоним хрестом. Під похоронний дзвін та співи народом складених молитов натовпи прямували до церков, в релігійному екстазі били себе колючим дротом.

Скупчення людей, звичайно, сприяло не згасанню епідемії, а, навпаки, поширенню її.

Під час епідемій люди втрачали, за свідченням сучасників, інтерес до життя, будь-які бажання зникали перед лицем страшного лиха. Релігія, духівництво ставали керівниками життя. Величезні матеріальні цінності передавалися церкві. На цей час припадає заснування багатьох монастирів.

Покаяння самобичуванням

Покаяння самобичуванням (Flagellatores) під час «чорної смерті» в 1349 р.
З хроніки Ерігіуса Corpus chronicorum Flandriae.

«Чорна смерть» знайшла відображення у творах тогочасних письменників-гуманістів. Джованні Боккаччо (1313-1375) писав: «Ця хвиля скам'янила серця такою мірою, що брат залишав без догляду сестру, дружина - чоловіка, і найстрашніше - батько й мати покидали дітей. Марно людство кликало на допомогу святих Севастьяна та Роха». Таку саму картину епідемії «чорної смерті» подано і в інших літописах.

Темі великої епідемії присвячено і «Бенкет під час чуми» Пушкіна. Хворобу тут названо чумою, як умовно називалися епідемії в давнину. Судячи з описів, тут, очевидно, мала місце мішана інфекція.

Франческо Петрарка, описуючи в листах жахливу картину країни із спустошеними містами та селами, шляхами, вкритими трупами, повсюди гнітючу тишу, особливо відзначає розгубленість освічених кіл: «Запитуєш істориків - вони німі, запитуєш лікарів - вони в ступорі, звертаєшся до філософів - вони знизують плечима, наморщують лоба і підносять палець до уст в урочистому мовчанні».

Особливу безпорадність виявив медичний факультет Паризького університету. У своєму «Compendium de epidemia», оголошеному населенню в 1348 p., факультет рекомендував від чуми: «Палити в громадських місцях і приміщеннях ладан і цвіт ромашки; утримуватись від споживання домашньої птиці, жирного м'яса, гострих страв і особливо смертельно небезпечної оливкової олії; не спати пізніше, ніж займеться зоря, обов'язково утримуватись від статевих зносин». Подібну пораду оголосив медичний факультет і в Мон-пельє.

Більш радикальні засоби боротьби були застосовані в Падуї і Венеції. В цих містах хворих примусово ізолювали за містом, одяг їхній спалювали, приміщення і меблі піддавали провітрюванню тривалий час, стежили за чистотою води і вулиць, навіть знищували щурів.

На стінах будинків міста Ред-жі-Емілії протягом 3 років висіли оголошення: «Всіх зачумлених випроваджувати за місто в поле, де вони помирають або одужують; ті, хто доглядав їх, повинні бути замкнені протягом 10 днів; духовні повинні оглядати хворих і доносити властям про хворих під страхом спалення і конфіскації майна».

В окремих місцях юрми знедоленого народу обвинувачували в поширенні чуми і спалювали «відьом», «чарівниць».

Великі і часті епідемії дали змогу широкому колу лікарів переконатися в можливості передачі цих захворювань через дотик і речі. У ці часи в багатьох країнах, включаючи і наші землі, починають під час епідемій ізолювати вулиці, міста, де виявилось захворювання. В Рагузі (нині Дубровник), у Венеції, Марселі та інших великих портових містах від підозрілих суден почали вимагати перебування під особливим наглядом до розвантаження протягом 40 днів (звідси карантин - сорокадення); було введено в портах посади спеціальних санітарних доглядачів.

Медицина у середньовічній Європі. Частина 1

Медицина у середньовічній Європі. Краківський університет. Частина 2

Медицина у середньовічній Європі. Частина 3

Медицина у середньовічній Європі. Лікування королівським дотиком, кастрування. Частина 4